Бібліотека ПДАА пропонує вашій увазі стислий зміст біографії Марусі Чурай за романом у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай».
Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу.
І тільки інколи, крізь тунами часу, окреслиться схожа на легенду постать творця. До таких легендарних постатей і належить славнозвісна народна поетеса Маруся Чурай.
Вперше втілення образу Марусі Чурай знаходимо в повісті «Маруся – малороссийская Сафо» О. Шаховського, через 40 років з’явився нарис О. Шкляревського «Маруся Чурай». Були і ще різні твори про неї, але вони не залишили помітного сліду в літературі. І от перед нами «Маруся Чурай» Ліни Костенко.
Маруся Чурай народилася в 1625 році в родині урядника Полтавського козачого полку Гордія Чурая, котрий брав участь у козацькому повстанні (1637року під проводом Павлюка проти польської шляхти). Повстання було придушене, а Павлюка та його активних помічників, серед яких був і Гордій, було страчено у Варшаві.
Він гордий був, Гордієм він і звався,
Він лицар був, що постоли.
Стояв на смерть. Ніколи не здавався.
Йому скрутили руки і здали…
Зосталась Маруся з матір’ю – вдовою.
Вона у мене, як була молодша,
Була предивна, як на людський глузд,
Було сльозами набрякають очі,
Вона сміється кутиками вуст.
Таке обличчя, чи така вже звичка,
А голосочок! – чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка.
Вуста сміються, а в очах печаль.
Росла Маруся разом з Грицем Бобренком, сусідським хлопцем.
Усе було, ми разом, все ми разом –
Пірнаєм в річку і по кучах лазим.
Шукаєм глоду, пасемо корову,
У гилки граєм, в щурного квача…
Дитяча дружба переросла в кохання.
А це кохання почалося в пісні,
Могло урватись тільки, як струна.
Любились ми, не крилися. У мене
Душа, було, піснями аж бринить.
У цій любові щось було священне,
Таке, чого не можна осквернить.
Одне одному світ як зав’язали,
В осокорах стояли до зорі.
Які тоді були ми безтурботні!
Який він був ласкавий і палкий!
А вже в Полтаві набирали сотні,
А вже Хмельницький завзивав полки.
Може, саме в ці дні, коли вперше проводжала коханого на війну, склала вона пісню «Засвіт встали козаченьки», яка пережила століття і дійшла до наших днів.
«Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі!
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач Марусенько,
Не плач, не журися,
За свойого миленького
Богу помолися!»
Повернувся з походу Гриць, але не спішить провідати свою Марусю.
Дражливий став, ледь що вже й суперечка,
Гіркі думки не сходили з чола.
Приходив рідко, лагідний не дуже,…
Такий зробивсь, не прозирнеш у душу,
Якийсь чужий – мені чи вже й собі?..
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як таке життя?»
Що ж трапилось? А ось що: Грицева мати не хоче брати Марусю за невістку, бо задумали оженити сина на дівці багатій, з іменитого роду – Галі Вишняківні.
В самотні тяжкі вечори з’явилась пісня « Чи ти, милий, пилом припав» . Можливо, сподівалася, що долине до милого її пісня, зрозуміє він, серцем відчує, як вона страждає!
«Чом не ходиш ти до мене,
Крутими горами?
Покидаєш сиротину
Поміж ворогами
Чом ти мене не послухав,
Як тобі казала
«Ходім, серце, повінчаймось,
Щоб мати не знала»
Але Гриць засилає сватів до Вишняківни. А що ж Маруся? Не вірить бідолашна, що Гриць може зв’язати свою долю з іншою, що забуде її – Марусю. Він з Галею, вже не криючись зустрічався.
Очима більше не стрічались ми,
Він танцював із Галею і в танці
Мов щось топтав і нищив чобітьми.
Було воно не танець і не схоже,
То корчі мук у синім кунтуші.
Але хтось тоді сказав: А не дай, боже, -
Так танцювать навиворіт душі!»
Гриць все таки кохав Марусю, і одного вечора прийшов до неї. Але зболена Марусина душа прийняти цього не може. Вона зрозуміла, що разом, спільною дорогою вони не зможуть іти.
Моя любов чолом сягала неба
А Гриць ходив ногами по землі
Дівчина наготувала для себе отруту: зілля сон-травою, яку випадково випив Гриць. Другого дня у страшних муках, каючись перед любов’ю дівчини, він помер. Марусю посадили до острогу і засудили до страти.
Засуджена Маруся в камері тюрми звіряє свою таємницю сонцю, що як єдина жива істота всміхалося ув’язненій Марусі.
Спасибі, сонце ти прийшло за грати,
Я лиш тобі всю правду розкажу.
Не помста це була, не божевілля…
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.
Коли Маруся вже з зашморгом на шиї стояла на ешафоті, прибув Іван Іскра. Іменем гетьмана Б. Хмельницького він припинив читання вироку і вручив наказ про помилування.
В словах Івана Іскри ми бачимо не просто дівчину, а славетну піснярку – «дівчину з легенди»
Це дівчина – не просто так Маруся.
Це – колос наш. Це – пісня. Це душа.
Коли в похід виходила батава,
Її піснями плакала Полтава
Що там було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні…
Вона ж була, як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
Хоч трохи, люди, треба берегти!
У розквіті літ –28 років – Маруся Чурай померла, але залишилися її пісні.
Народжена для любові, вона не знала її радощів і всі свої надії, все своє любляче серце по краплі сточила в неперевершені пісні, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають і щирістю висловленого в них почуття, довершеністю форми, чарівністю мелодій.
У народній пам’яті вона залишилася чарівною і водночас трагічною постаттю дочки простого народу, геніально обдарованою пісняркою.